Інні Мінахановій з Ірпеня – всього 33 роки. Однак вона вже могла би чимало розповісти багатьом своїм одноліткам, які вважають, що їм не дуже пощастило в житті.
Дружина атвця, який відвоював на Донбасі в 2015-16-му і повернувся до війська вже як контрактник у 2018-му, вона чекала на коханого, виховуючи двох синів і виношуючи під серцем третього. За місяць до народження малюка чоловіка Інни комісували через підірване на фронті здоров’я – і Сергій Мінаханов повернувся додому інвалідом 2 групи. Подружжя з трьома дітьми прихистила мама Інни. І можна лише спробувати собі уявити, з яким “комфортом” можуть розташуватися в квартирі площею 27 квадратних метрів троє дорослих і троє дітей.
Втім, як виявилося, тіснява – далеко не найбільша проблема, що чекала на родину Мінаханових. У вересні цього року в Інни виявили злоякісні утворення в щитоподібній залозі. Тож нині перед нею стоїть завдання номер 1 – вижити заради дітей.
“Зустрічався з членами Ради ветеранів АТО. Повідомив хлопцям, що уже на найближчу сесію міськради винесемо рішення про виділення 24 нашим воїнам земельних ділянок у селі Михайлівка-Рубежівка… На цьому ми зупинятися не збираємося і надалі будемо поступово вирішувати питання забезпечення житлом чи землею хлопців, які захищали мирне небо над нами. На сьогодні в Ірпені учасникам АТО і родинам загиблих вже видано 270 земельних ділянок та 52 квартири, і це чи не найбільше в Україні!” – написав на своїй сторінці в Facebook 31 серпня цього року мер Ірпеня Олександр Маркушин.
На жаль, ні серед щасливців, що вже змогли реалізувати своє право на отримання земельних ділянок, ні серед тих, хто дочекався поліпшення житлових умов, ви не знайдете імені Сергія Мінаханова. Хоча під визначення “захисник України”, про вдячність яким так часто говорить очільник Ірпінської міськради, Сергій більш ніж підходить. Чоловік відслужив рік за мобілізацією на початку війни. А в 2018-му, потайки від дружини Інни, підписав контракт – і знову поїхав на Донбас, вже у складі однієї з бригад морської піхоти.
“Тоді якраз було загострення на фронті. І Сергій поїхав до мами на Вінниччину – і там підписав контракт на 3 роки. Мене ж по поверненню просто поставив перед фактом. Сказав: “Я мушу їхати, розумієш? Мушу захистити тебе й дітей”, – згадує Інна.
Сергій збирався воювати до перемоги. Втім, доля розпорядилася інакше. Проблеми зі здоров’ям поставили хрест і на службі, і на планах на життя, які чоловік будував для себе та своєї чималої родини: Сергій та Інна виховують трьох хлопців – 17-річного Олександра, 8-річного Дениса та маленького Мілана, якому ще немає й 2 рочків.
“Коли Сергію дали 2 групу інвалідності – він, сильний чоловік, який чимало пройшов і побачив – плакав. На коліна падав перед лікарями, аби дозволили служити далі. Рвався назад, до хлопців… Він вважав, що його проблеми – це ж не відірвана рука чи нога. Не хотів вірити, що це щось серйозне. І дуже важко переживав, що тепер для нього продовження служби неможливе. Ви собі уявити не можете, який це був удар… Сергій досі постійно дивиться новини, нервується, як там побратими. Йому болить те, що про них забули. Що тут мало хто згадує, завдяки кому в нас не вибухають снаряди”, – розповідає Інна.
Не меншим ударом для чоловічого самолюбства стало те, що колишній захисник тут, у мирному житті, виявився нікому не потрібним. Потенційні працедавці, дізнаючись, що у Сергія є група, відмовляли йому в працевлаштуванні, вважаючи, що забезпечення гарантованих йому державою пільг коштуватиме їм надто дорого.
Розпрощатися Мінахановим довелося й із мрією накопичити грошей і придбати власне житло. Аби хоч якось звести кінці з кінцями, на роботу вийти довелося Інні. Найменшого сина, тоді ще зовсім малюка, вона залишила на чоловіка.
Десь тоді ж Інна, попри небажання Сергія, вперше пішла до міської ради Ірпеня – із надією, що місцеві чиновники зглянуться на тяжку ситуацію, в якій опинилася родина захисника України, і принаймні спробують допомогти вирішити проблему з житлом.
Сергій Мінаханов з 2018-го стоїть у черзі на поліпшення житлових умов. І родина захисника, який здобув інвалідність, захищаючи Україну, такого поліпшення вкрай потребує: за затверджених у Житловому кодексі України норм у 13,65 кв. м загальної площі та мінімум 9 кв. м житлової площі на одну людину – на кожного члена родини Мінаханових припадає по 4,5 кв. м загальної площі і по 2 кв. м – житлової.
Втім, міська влада Ірпеня не знайшла можливостей ані для виділення квартири багатодітній родині захисника, ні бодай для надання їй тимчасового приміщення для проживання.
“Я ходила і до заступників, і до мера міста. Пояснювала ситуацію, просила, казала, що мій чоловік воював… Від пана Маркушина у відповідь почула “Я його туди не посилав”. Тоді я випадково знайшла вільну земельну ділянку в нашій Ірпінській ОТГ – і ми подали заяву на виділення нам 10 соток. Надія була на те, що зможемо цю ділянку продати – і придбати якусь невеличку хатку десь в селі. На земельній комісії виділення Сергієві цієї земельної ділянки погодили. А за кілька тижнів у міськраді раптом знайшли поруч якесь “цілюще джерело”, через яке вони не можуть дати нам землю. Відмовили усно. Жодних офіційних письмових підтверджень існування цього джерела чи причин відмови нам у виділенні ділянки я так і не бачила… Потім я захворіла і мені було вже не до цього. Хоча недавно мені розповідали, що начебто на тій ділянці, яку ми просили виділити нам – вже встановлено огорожу. Сама не бачила, стверджувати не буду. Але не здивуюся, якщо цю землю вже комусь віддали”, – розповідає Інна.
Вона каже: чи не кожного разу, коли приходила до мерії, чула від посадовців: ми про вашу ситуацію пам’ятаємо – і хочемо допомогти. Однак поки мер у соцмережах хвалиться виділенням землі ветеранам АТО – родина Мінаханових продовжує отримувати лише обіцянки.
Наразі Сергій Мінаханов у квартирній черзі по Київській області – у третій сотні. Зважаючи на те, що, за словами його дружини, торік в Ірпені житло за цією чергою отримало двоє людей, а в 2021 році серед атовців, яким було придбане житло за державний кошт ірпінців взагалі не виявилося – чекати родині доведеться ще дуже й дуже довго.
Втім, зараз перед Мінахановими постало нове випробування: наприкінці вересня в Інни виявили рак щитоподібної залози.
Сталося це майже випадково. Як розповідає Інна, після народження третьої дитини вона серйозно набрала вагу. Та найбільше дошкуляла задуха під час найменших фізичних зусиль і постійно набряклі ноги. Аби вирішити проблему, жінка звернулася до лікарні. Сумлінно що три місяці проходила обстеження і робила УЗД щитоподібної залози. Та виконувала рекомендації лікарів, які наполягали, що в Інни – проблеми з серцем. Однак час минав, прописані лікарями пігулки не допомагали. Тому вона й погодилася на пропозицію подруги показатися ендокринологу в державному інституті.
“Я туди прийшла 9 вересня. Лікар одразу запропонував зробити УЗД щитовидки. Я ще відмовлялася, казала, що мені його робили рівно за місяць до цього, що я маю висновок, що там все добре… Але він наполягав – і я погодилась. Лікар змастив мені шию гелем, тільки притулив апарат – і каже: знаєте, а у вас проблеми… Є підозра на онко”, – пригадує Інна.
Їй провели біопсію. І за тиждень підозри лікаря підтвердилися: в Інни у щитовидці виявили дві пухлини: одна близько сантиметра, інша – майже 3 см в діаметрі. Остаточний діагноз – папілярна карценома. І показання до екстреної госпіталізації.
“Я вийшла з кабінету – плакала. Їхала в маршрутці – плакала. Мені цей діагноз не вкладався в голові. Поки я плакала і жаліла себе вдома, Сергій збирав мені речі в лікарню. І оформив на себе кредит у банку. Бо суми, яку мені озвучили на супутні витрати, у нас просто не було. Мені було пекуче соромно просити про допомогу. Але, як мені сказала одна моя подруга, краще позичити у Сірка очі – і жити, аніж померти через те, що немає грошей на лікування… Я безмежно вдячна нашим родичам, друзям, кумам… Дізнавшись про мою біду, вони почали приносити і переказувати гроші. Допомагали також деякі наші ірпінські депутати. І за кілька днів мене таки прооперували”, – розповідає Інна.
На операційному столі Інна провела понад 5 годин. Адже перед хірургом стояло непросте завдання – не лише видалити утворення, а й зберегти жінці можливість говорити: щитовидка в Інни від народження неправильної форми, вона зрослася з голосовими зв’язками. Тому оперувати її готовий був далеко не кожен лікар.
Далі, за обраною лікарями схемою лікування, на Інну чекав курс високодозної радіойодної терапії. За протоколом перед проведенням такої процедури Інна припинила вживати тироксин – гормон, який продукує щитоподібна залоза. Як пояснювали жінці медики, це потрібно було для того, аби “голодна” щитовидка всотала чимбільше радіоактивного йоду – і радіація вбила би злоякісні клітини, які ще залишалися в цій залозі після операції.
Але коли Інна проходила вже останні обстеження перед початком лікування радіацією – на неї чекав новий удар: у кількох її лімфовузлах було виявлено ракові метастази.
“Зазвичай у людей зі схожими з моїм діагнозами видаляють по 2-3 лімфовузли. У мене їх видалили 14. 2 з них були повністю деформовані, ще 3 – на початковій стадії деформації… Аби покрити всі витрати, пов’язані з операцією, знову довелося залазити в борги. Цього разу кредит на себе оформила моя мама-пенсіонерка. Знову допомагали друзі та знайомі. Була ще одна проблема: через те, що я перебувала в стані гіпотиреозу, бо не приймала гормон, анестезіологи кілька днів не давали згоди на операцію: боялися, що я не переживу наркозу. Але зрештою лікар вирішив ризикнути. І хоча відходила я потім ще важче, ніж після першого разу – я безмежно йому вдячна за цей ризик. І за те, що він вчасно виявив метастази. Адже після курсу радіойоду впродовж кількох місяців мене не взявся би оперувати жоден хірург: мої внутрішні органи просто опромінювали би лікаря… А, зважаючи на те, що ці метастази виникли в мене менше ніж за місяць після першої операції – підозрюю, я не мала часу стільки чекати”, – розповідає Інна.
Окрім папілярної карценоми, дослідження видалених під час другої операції лімфовузлів виявило ще й інші види раку.
Інна каже: вже зараз, прочитавши купу публікацій і поговоривши з десятками людей, які проходили випробування на кшталт того, яке нині проходить вона – заспокоює себе тим, що рак щитовидки вважається не таким небезпечним, як інші онкозахворювання.
Однак зізнається: на початку, коли лише дізналася про хворобу, була в розпачі. Примиритися з ситуацією, взяти себе в руки – і почати боротися з недугою їй вдалося не одразу.
“Доходило до того, що я казала старшому синові: “Сашку, якщо я помру – ти ж не кидай менших братиків, піклуйся про них”… Все змінилося після першої операції. Я приходила до тями після наркозу. А біля мене в палаті була хвора маленька дитинка з мамою. І цій дитині так боліло, вона так плакала, що навіть в мене наче душу хто виймав – як то тій мамі бідній було, я взагалі не уявляю… Пам’ятаю, я лежала – і молилася подумки, аби цьому малятку полегшало, аби подіяло снодійне… А далі подумала: навіть ця дитина попри все продовжує разом з мамою боротися за життя. А я ж – доросла жінка! Мушу знайти сили, щоб посміхатися своїм дітям, щоб жити. Тому що є заради кого. Переконую себе: я неодмінно одужаю – і по-іншому не буде”, – каже Інна.
Пояснити, що відбувається, дітям – виявилося найважче. Про те, що мама хворіє – вони дізналися випадково: в однокімнатній квартирі, де живе шестеро людей – складно зберігати щось у таємниці. Відтоді середній син, Дениско, за словами Інни, часто серед ночі прокидається в сльозах – і запитує: мамочко, ти ж не помреш? Старший, студент-першокурсник, переносить все в собі. “Я бачу, що він віддалився. Намагаюся з ним поговорити – він йде від розмов. Лише питає: що лікар сказав?.. Психологічно зараз дуже важко. Але вірю: ми впораємося. У нас ще не найгірша ситуація”, – запевняє Мінаханова.
Що чекає на Інну попереду – вона досі не знає. Їй у будь-якому разі доведеться проходити курс радіойодтерапії – а в нашій державі це “задоволення” платне. Значну частину аналізів, які Інна наразі має здавати, роблять лише в приватних медзакладах. Та й про те, у які суми часом обходиться українцям “безкоштовна медицина” в державних лікарнях – нікому, хто хоч раз звертався по медичну допомогу, розповідати не треба.
Інні пожиттєво доведеться пити гормони. Вона лише починає лікувати серце, підшлункову, нирки та решту органів, по яких інтенсивне лікування та два загальних наркози за місяць добряче вдарили. Як відреагує організм на радіацію, чи дасть лікування очікуваний ефект і чи не доведеться їй знову лягати на операційний стіл – спрогнозувати теж поки ніхто не береться.
І все це потребує грошей. Для загнаної в кредити родини, яка живе на пенсію Сергія з інвалідності, стипендію старшого сина та копійчані виплати для багатодітної родини – непідйомних грошей. Наразі Мінаханові не можуть розраховувати навіть на невелику зарплату, яку Інна раніше приносила додому. На виплати за лікарняний, який вже розтягнувся на понад 80 днів, вона поки чекає.
Але Інна тепер точно знає: боротиметься до кінця. Бо їй є заради кого жити.
І буде вдячна за будь-яку допомогу.
Підтримати родину, яка нині опинилася в дійсно скрутній життєвій ситуації, можна за реквізитами:
4149 4991 4796 2912 (Приватбанк) – Мінаханова Інна