Початок повномасштабного вторгнення росії застав 37-річного Івана у рідному селі на Житомирщині. В березні він мобілізувався до ЗСУ та пішов на навчання – опановувати управління танком Т-80. Зараз він – командир танкового взводу 25-ї ОПДБр.

Редакція продовжує розповідати історії Героїв України.

Іван знає, що командування людьми – це велика відповідальність. Кожен танковий екіпаж має повернутися із завдання живим. Кожен бій – це героїзм та відвага хлопців.

“Разом із тим, коли сам їдеш в танку, ти не думаєш про себе, лише про те, чи достатньо залишилося боєприпасів, щоб вести вогонь. Як командир я оцінюю обстановку та даю команди. Бути танкістом непросто, тактика стрільби на полі бою складна і треба швидко приймати правильні рішення”, – ділиться Іван.

Перші серйозні бої підрозділу Івана були на Харківському напрямку.

“Місцевий рельєф додавав труднощів, проте наші хлопці впорались, – каже командир. – Я ними пишаюся. Чесно кажучи, під час першого бою я до кінця не усвідомлював, що і як я зробив. І під час другого теж. Тільки згодом, коли адреналін спав, ти починаєш усе прокручувати в голові та аналізувати зроблене. Зараз ми маємо неабиякий досвід. Трохи важче з нічними боями, бо там потрібні тепловізори, щоб добре вести прицільний вогонь”.

Вдома на воїна чекають рідні. Каже, що намагається використовувати найменшу можливість для спілкування з ними, щоб почути рідні голоси, дізнатися, що всі живі й здорові.

“А от про ворогів можу сказати лише одне: не розумію мотивацію росіян. Вони воюють за гроші. Ми – за рідну землю, за свої родини”, – говорить Іван.