Військове вторгнення Росії до Казахстану вкотре показує, яка величезна цивілізаційна прірва сьогодні знаходиться між Російською Федерацією і демократичним світом, коли тоталітарний московський режим наділив себе самочинним правом вриватися на території суверенних держав, які він вже давно знову порахував своїми вотчинами.

Путін послав до Казахстану своїх військових злочинців, щоб захистити тиранів від власного народу. Підтримка Кремлем семидесятилітніх і восьмидесятилітніх диктаторів, які вже давно втратили підтримку народу, є продовженням недалекоглядної політики російського деспота, що допускає помилки пізнього радянського керівництва. Брежнєв, Андропов, Черненко мали свій Афганістан, Путіну захотілося мати свій Казахстан. Невже історія знову повторюється?

Швидке втручання Путіна у внутрішню політику Казахстану і підтримка свого політичного клієнта Касима-Жомарта Токаєва, крім всього, перекреслює повністю неправдиві твердження про те, що бажання Москви домінувати в українській політиці викликане націленістю України на членство в НАТО. Казахстан ні в яке НАТО вступати ніколи не збирався, проте це його не спасло від російського вторгнення.

Минулий тиждень наочно продемонстрував, що не дивлячись на те, що СРСР вже не існує більше тридцяти років, Кремль зберігає за собою право втручатися в політику своїх сусідів. Казахстан не становить жодної загрози для Росії, але за допомогою силових і нечесних засобів Путін намагається підтримати або встановити владу корумпованих диктаторів, які будуть йому зобов’язані всім.

Це вкотре пояснює, чому країни, які сусідять з Російською Федерацією, схильні шукати захисту в Північноатлантичного альянсу, який обмежує можливості Росії знищити їхню державність. НАТО – це відповідь на агресивну поведінку Росії, а не пусковий механізм загрози її безпеки, як стверджують московці.

І хоча шанувальники Путіна можуть похвалити його “розумність” у використанні вірменських і білоруських довірених осіб у Казахстані, щоб показати, що клієнтам Кремля не загрожуватиме втрата влади в результаті народних повстань, насправді він продемонстрував в своїй характерній блатній манері те, що жодна країна, котра опирається на Росію, не застрахована в майбутньому від імперіалістичних зазіхань Москви.

Керівництво цієї держави стало російською маріонеткою, і, опасаючись народного гніву, покликало Росію та її країни-сателіти спасти свій антидемократичний режим. Лицемірство Кремля в тому, що там вважають Казахстан частиною РФ, і переконують інших, що мають на це повне право.

Уроки для України казахстанських подій полягають в тому, що революційні зрушення в Казахстані можуть мати діаметрально різне своє закінчення. Якщо російським “миротворцям” вдасться втримати там диктатуру Касима-Жомарта Токаєва, то окрилені цім успіхом спільних дій з Росією, на Україну може напасти не тільки Російська Федерація, а й так звана Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ). І вже зараз подібну небезпеку не варто виключати з порядку денного.

Якщо революція в Казахстані буде подавлена терористичними методами, то Росія після цього вже буде здатна відродити урізану подобу СРСР. Куди крім Білорусі будуть загнані Казахстан, Вірменія і країни Центральної Азії, котрі колись входили до складу Радянського Союзу.

Поки що для нас позитив в тому, що відкривши Другий фронт в Казахстані, Росії буде важче здійснити заплановане нове вторгнення в Україну. Але, якщо вдасться силою подавити казахську народну революцію, то ймовірність такого вторгнення лише ще більше може зрости.

Спочатку напад на Україну, потім підготовка до анексії Білорусі, тепер вторгнення до Казахстану, велику країну, яка за своїм розміром тотожна Західній Європі. Питання тільки в тому, чи вистачить сил у Путіна для того, щоб контролювати ці чужі території використовуючи військових, коли там спалахне партизанський рух опору російській окупації.

Безпардонне вторгнення в Казахстан повністю вписується в дестабілізацію Путіним Європейського союзу, втручання в Brexit у Великій Британії і придушення опозиції в самій Російській Федерації.

Тепер вже цілком можна говорити про загрозу, яка йде від діяльності ОДКБ, угрупування неприкритих диктаторських режимів, які ніколи не змогли утримати свою владу, коли б у цих країнах було проведено вільні і чесні вибори. Залучення для придушення масових протестів в Казахстані Організації договору про колективну безпеку, мусить стати серйозним попереджувальним уроком для України і підштовхнути нашу державу до дій на випередження.

А саме: тепер перед тим, як планувати подання своєї заявки на членство в НАТО, Україна мала б узгодити цю рішучу дію з Швецією, Фінляндією і Грузією. Тобто, подавати заявки до Північноатлантичного альянсу не по одній країні окремо, а всім разом, щоб це стало своєрідним “натівським пакетом”. В такому разі Німеччині, Франції, Італії чи Угорщині буде дуже важко пояснити, чому Фінляндію і Швецію можна приймати до НАТО, а Україну і Грузію – ні.

Засновуючи ОДКБ, Москва бачила її як заміну Варшавського договору, унікальної і єдиної в історії угоди, згідно до якої її учасники мають право нападати і окуповувати одна одну в разі активізації там демократичних процесів, які загрожують падінням діючого режиму.

За агітпропом – “Росія приходить на допомогу дружнім сусіднім державам”, відбулися вторгнення до Угорщини у 1956 році, до Чехословаччини в 1968 році, в Афганістан в 1979 році, а пізніше в Чечню, Молдову, Грузію, Сирію і Україну.

А для пострадянського простору Москва підготувала ще й додаткові “дурки”, які стосуються України, Литви, Латвії і Естонії, за якими Росія погрожує вторгненнями, оскільки нібито в цих країнах “російськомовні громадяни систематично зазнають мовної дискримінації”. Що лише вчергове показує, Росія турботливо наполягає на “самовизначенні росіян” на чужих землях, і в той же час просто ігнорує самовизначення будь-якої іншої країни, яка колись входила до складу СРСР.

Нині в казахів вибір невеликий – повне повторення українського, чи білоруського сценарію розвитку подій. І тут важко спрогнозувати хто переможе: патріоти, які вишли на вулиці міст Казахстану, чи іноземне втручання, що здатне спровокувати тривале громадянське протистояння в цій країні.

Крім всього, Путіна дуже непокоять провідні складові інфраструктури в Казахстані, який є великим експортером нафти. Газопроводи та інші стратегічні енергетичні об’єкти, ключовий полігон для випробувань протибалістичних ракет, а також російський космічний центр “Байконур”.

Проте, іронія ситуації полягає в тому, що та ж сама сумнівна організація ОДКБ не допомогла іншому своєму члену Вірменії, коли Азербайджан почав військову операцію в Нагірному Карабасі. Проте вона рада допомогти у військовому придушенні внутрішнього повстання, яке є виключно власною справою Казахстану.

Тут немає нічого, що було б пов’язане з законом чи порядком – все корелюється з утриманням диктатур в Росії, Білорусі та Центральній Азії. А Вірменія поспішила ввести свої війська для того, щоб отримати захист у разі нападу з боку Азербайджану. Тобто Нагірний Карабах виявився поза зоною стратегічних інтересів ОДКБ.

Необхідно пам’ятати і про непросте географічне розташування Казахстану, який знаходиться між згасаючою колишньою наддержавою – Росією і нібито майбутньою супердержавою – Китаєм.

Протягом останніх двох десятиліть Казахстану вдавалося зберігати тонкий баланс між ними. Але силова “миротворча місія” Москви не може подобатися Пекіну. Адже Казахстан, крім того, що він має у своїх надрах більшу частину періодичної таблиці Менделєєва, також є важливим транзитним маршрутом для євразійського залізничного транспорту до Європи.

Ні Росія, ні Китай не зацікавлені в поваленні авторитарного клептократичного казахського режиму. Їх влаштовують жорсткі та ефективні репресивні заходи, які допоможуть успішно придушити народне повстання.

При цьому застосовуваний Кремлем термін “російські миротворці” є оксюмороном. А запрошення на допомогу діючій владі іноземних сил, які застосовуються проти власних громадян, стало ознакою повної втрати легітимності чинного режиму.

Проте Росія навіть після цього здатна спробувати розіграти з Казахстаном ту ж саму карту “російськомовних людей” і “русского мира”, яку вона розігрувала з Україною. Адже там проживає тридцять відсотків “російськомовних”, які далеко не всі росіяни за своїм етнічним походженням, а є побічним продуктом тотальної русифікації в колишні радянські часи.

Казахстан дуже довго був колонією Радянської імперії і нинішня революція – це не лише повстання проти маріонеткової диктатури та її постколоніальних господарів, а й національний рух народу за своє самовизначення.

Чи стане Казахстан новою Білоруссю, де диктаторський режим Лукашенка тримається завдяки путінським військам? Демократичний світ не може втрутитись, щоб допомогти казахському народу, а от диктатори з ОДКБ “юридично мають на це право”.

Але тепер Путін зрозумів, що плавний перехід влади від Назарбаєва до Токаєва не вдався, і йому доведеться відходити від влади тільки “вперед ногами”.

В іншому випадку йому прийдеться повторити сумний досвід Ніколає Чаушеску, Саддама Хусейна, чи Муаммара Каддафі. Рідко коли диктаторам вдається померти уві сні в власному ліжку, частіше це закінчується розстрілом або лінчуванням натовпом спійманого тирана. Але які війська збирається запрошувати сам Путін, якщо і росіяни повстануть?

Правителі Росії, Білорусі і Казахстану перебувають в минулому часі. А в Кремлі думають, що для відродження совка і СРСР залишається тільки дотиснути Україну. Це дуже небезпечно для українців, адже в агонії “відродження імперії” Путін здатен наробити багато того, чого раніше він уникав.

Мета Путіна полягає в тому, щоб відтворити СРСР, і якщо він поглине Білорусь і Казахстан, то явно потім кине усі сили на знищення України, що заплановано на наступні декілька років. А наступними в цьому списку йдуть у нього Литва, Латвія і Естонія, оскільки він стверджуватиме, що в кожній з цих країн є багато російськомовного населення, воно “пригноблене” і попросило про “допомогу”.

Сполучені Штати не зможуть самі перекрити увесь європейський простір і Путін розуміє, що Захід не хоче ядерного конфлікту, і це вкотре утримуватиме його від реальної відповіді на агресію Росії.

У жорсткій міжнародній політиці є два шляхи до перемоги. Або ви втягуєте свого противника в гонку озброєнь, яку він нездатен ресурсно і фінансово витримати, як це зробив американський президент Рональд Рейган, або ви чекаєте, поки ваш опонент стане настільки слабким, що не зможе встояти.

Але Путін чітко визначає політичного слабака зі “стада європейського політикуму”, коли бачить, що хтось дає слабинку, чи починає домовлятися з Москвою за спиною об’єднаної Європи.

Європа добровільно одягнула собі на шию “газонафтову петлю”. І вихід тут є тільки один – перестати взагалі купувати російські енергоносії, тоді Путін не матиме грошей, щоб фінансувати “геополітичні наїзди” і свої претензії на статус наддержави, який він хоче за будь-яку ціну повернути Росії.