І знову плаче наша Україна, бо знов хоронить мати сина…

І хоч загинув нині він один, але ж то був саме її син.

Це була в неї мамина надія, така весела і крилата мрія,

Живила душу і злітала до небес, та він загинув, не воскрес.

Нічим не виміряти горе, воно безкрайнє наче море…

Маєм війну, бої тривають, герої ніби не вмирають,

Та все ж хоронимо їх ми. Тих, що стоять за нас грудьми.

І відлітають їхні душі, а біль ніхто вже не заглушить…

Як жити матері віднині? Бійці скандують: «Слава Україні»!

До неї вже прийшла весна, її живуча сила чарівна,

Зійшла на землю, радує травою, а мати заніміла над труною…

Стоїть, весни не відчуває, свідомість дійсності вже не сприймає,

«Герої не вмирають», та чи для неї ці тепер слова?

Здіймає руки і благає неба: живий потрібен син, героя їй не треба!

«О, Боже! В чім моя провина? Моє життя візьми, моє, не сина!»

Рвалося серце, щем, і небо враз заплакало рясним дощем…»