—Іринко, ти молодець!— зайшовши до класу, сказала вчителька.

Минулого уроку писали твір. Дівчина дуже любила творити, писати розповіді, оповідання, деколи переходила на вірші. Вона читала свою шкільну творчість подругам та сусідським дівчатам. Всім подобалось. Як в неї так виходить? Слово до слова і цікаво читати.

— Читаю як ти пишеш і радію та пишаюся твоїм талантом. Розвивай його! Пиши!

Іра щиро посміхнулася. В неї від тих слів росли крила. Бачила себе письменницею і ці думки радісно лоскотали її самооцінку. Вірила кожному слову Наталії Михайлівни. Писати вона буде, не уявляє себе без поезії та прози. Ірина і її хобі, як вона тоді вважала, нероздільні. Засмучувало, що рідні не дуже цікавились тим, що дівчина любить, не сприймали її захоплення серйозно.

Лише одна вчителька бачила в ній те, чого інші не помічали. Одна вона підтримувала дівчину і вірила в неї. І це дало результат! Ірина не закинула свого таланту, пише, розвиває його. Кожен раз, коли бере до рук перо, щоб створити нову історію згадує слова її найкращого педагога.

Пам’ятає, як найвищі гарно виведені оцінки, червоною ручкою в зошиті, стимулювали дівчину до мрії. Ірина посміхається спогадам і подумки дякує вчителю. Адже саме її віра влила в дівчину впевненість. Щира гордість і справжня похвала всього однієї людини, може багато, тобто впливає на життя і на майбутній розвиток вподобань колишньої учениці.