Колишні партизани міста вже допомагають звільняти Україну у лавах ЗСУ.
Три місяці свободи – саме стільки Херсон вільний від окупації. Місто нещадно розстрілюють з артилерії, вбивають людей, але мужність його мешканців просто приголомшлива, йдеться в ТСН.
Херсонець Олег вже в піксельній формі і захищає рідне місто, а в перші тижні окупації був у цивільному. “Трошки інформацію в СБУ здавав а в основному на мітинги ходив”, – каже він.
Запевняє: таких, як він, готових чинити опір, в Херсоні вдосталь. “Підвозив молодь, а вони кажуть, де можна записатися, воєнкомати не працюють, більше людей надихнулися, аніж тоді”, – переконує Олег.
Євген теж був серед тих, хто збирав інформацію та передавав її українським військовим, тепер вже може показати свої обличчя. “В той момент, коли місто було окуповане в нас не залишалося вибору, окрім як піти в підпілля, і піти в підпільники. Що відбувається у місті, що відбувається у області, збирали інформацію, ходили на дорозвідку, відпрацьовували процес”, – розповідає також вже у формі колишній партизан.
Партизанив разом із Євгеном і його друг Сергій – зв’язок тримали через спецпризначенців. “Вони самі мене знайшли. Завдання – “гадіть руснє”. “Гадіть руснє”, чому і ні! Від найпростішого – заляпати фарбою плакати російські, до того, що ми встановлювали бомби, які брали в ССО”, – пригадує Сергій.
Вони знали, що у місті не самі, коли бачили заляпаний російський білборд, або коли вибухав черговий окупант. Знають, що кожен партизанський крок був небезпечним, в місті було чимало катівень.
Мешканка Херсона Вікторія показує свою. “Там, де зафарбоване вікно, я запам’ятала звичайно, бо вони хоч і в мішку мене привезли. Найприкріше, що в моїй же машині, говнюки”, – обурюється вона.
Вікторія залишилася без грошей та авто, які відібрали окупанти, коли прийшли до неї з обшуком. “А там у мене вівтар ЗСУ – прапори, вішивка, фотоапарат, на якому у мене фото Антоновського мосту”, – розповідає дівчина.
Тепер, після тортур, їй вона вже нічого не боїться. “Я не боюсь, я своє відбоялась, я боюсь, коли током б’ють. Хоча моїй мамі розповідали, що ми офіцери, ми дівчат не ображаємо. 24 дні (в підвалі – ред. ). Люди думають, що я неадекватна і що мені потрібен лікар, тому що я все це розповідаю з посмішкою, я навіть там усміхалася”, – переконую Вікторія.
А херсонець Станіслав згадує, як під обстрілами доставляли людям ліки, розподіляли і роздавали, щоразу з ризиком для життя. Ліки в окуповані міста доводилося завозити таємно. “У нас два водія загинуло, на жаль, під обстрілами. Ховали під сидіння, під подушки, в кишені, в сумки, зашивали за автомобільні лацкани, це герої теж”, – розповідає волонтер.
Він господарює у одному з тих херсонських закладів, які залишили українську в меню і надію на звільнення в собі. Станіслав дізнався про те, що свої у місті в ніч перед звільненням. “У мене 9 був день народження і я загадав, щоб наші хлопці зайшли скоріше. Одна з ДРГ об 11 постукали у вікно і сказали, що вони вже тут. Я не думав, що так швидко буде”, – сміється Станіслав.
Тепер переживає тільки за одне, аби об’єднані війною українці домовилися між собою, коли буде мир і перемога. “Найскладніше ще попереду, бо нам потрібно буде знову починати одне з одним домовлятися і розмовляти. Херсон не зрозуміє Київ, Київ не зрозуміє Одесу, Одеса не зрозуміє Львів і всі ми разом не зрозуміємо Маріуполь. Після повної деокупації нам потрібно буде домовлятися і розмовляти один з одним і це напевно буде найскладнішим”. – переконаний херсонець.