Росія прийшовши із війною на українські землі, забрала так багато життів та зламала цілу купу людських доль.

Так, життя сім’ї з Маріуполя більше ніколи не буде таким, як до 24 лбтого. Аліна з чоловіком Богданом та шестирічною донькою Аделіною жили у своїй квартирі на лівому березі Маріуполя. Вони мали сімейний бізнес, жінка захоплювалася фотографією. Неподалік жили її батьки у своєму будинку. Тато теж мав бізнес. На початку лютого Аліна з дочкою поїхала до молодшої сестри до Кракова. Вони повернулися додому 22 лютого. І до ранку 24-го не вірила, що почнеться повномасштабне вторгнення. Але все сталось інакше…

Про це розповідає “Українська правда”.

Після початку повномасштабного вторгнення перший час Аліна зі своєю родиною провела у бомбосховищі. Через стрес і страх її 6-річна донька посивіла. Через місяць життя у блокадному Маріуполі Аліні з сім’єю вдалось виїхати до безпечної Європи.

Далі – її пряма мова.

Перший день

У місті довго ходили чутки, що буде війна. Ми у це зовсім не вірили. До моменту, як 24-го о пів на п’яту ранку прокинулися від перших вибухів. О 5-й ранку зателефонував наш знайомий, власник бізнес-центру. Там був і дитячий садок, і кінотеатр, і найважливіше – глибоке, надійне бомбосховище. Він сказав, що свою родину вивіз туди. Це було близько від нашого будинку – буквально у 5 хвилинах їзди.

Чоловік Богдан одразу взяв машину та поїхав її заправляти. Я почала збирати найнеобхідніші речі: документи та змінні речі для підвалу. Паралельно за вікном бахало та бахало, ставало все страшніше.

Згадався 2014 рік, обстріл району “Східний” на лівому березі. Ми тоді в підвали не спускалися, під вогонь не потрапляли – тільки чули звуки пострілів.

Бомбосховище, звісно, ​​було не підготоване. Тому перший день займалися його облаштуванням. Підлогу накривали банерами з кіно афіш, щоб не здіймався пил. Приносили піддони, дивани – зробили його реальним для існування.

Першу ніч нас було понад 50 людей. Хто спав, хто не спав, усі боялися звуків пострілів, які не припинялися. У бомбосховищі було холодно, хоч ми й вмикали калорифери.

На ранок частина людей з бомбосховища поїхала, але більшість залишилися. Ми вирішили – краще кілька днів тут посидимо, перечекаємо, воно ж не може надовго затягнутися.

Бомбосховище

Магазини перестали працювати одразу, їх миттєво розмарадерили. У бомбосховище кожен приніс запас продуктів: консервацію, крупи, каші.

Харчування було дворазовим, дуже маленькими порціями, аби притупити гостре почуття голоду.

Місяць 50 людей жили у підвалі. З них день третина – діти, віком від 4 до 10 років. Його метраж був як у трикімнатної квартири. Нам дивом вдалося не сваритись і місяць протриматися без скандалів.

Порятунком був “банк” їжі та чергування обов’язків: хтось дивився за дітьми, хтось нарізав продукти, хтось розпалював багаття і готував, хтось бігав за водою.

Усі намагалися ужитися, бо розуміли: війна йде на вулиці, якщо ми влаштуємо ще й війну у підвалі, то нам кінець.

Ризик зникнути або не повернутися був постійно високим. Один хлопець, який був з нами в бомбосховищі, сказав так: якщо хоч один із нас піде або пропаде, весь наш механізм зламається.

Коли зникла електрика, настав постійний холод. Ми спали у куртках, ходили у куртках, не було ні води, ні світла. Щоб хоч якось освітити бомбосховище, заряджали кільцеві лампи від акумуляторів на машинах. Навіть під обстрілами.

По воду хлопці бігали хто куди – теж під обстрілами, гулом літаків; набирали воду з відстійника у лікарні, з басейнів, навіть дощову та топили сніг. Ми це пили, на цьому готували, мили посуд.

Весь місяць в бомбосховищі жили на адреналіні. Не знали, чи прокинемось завтра; день закінчиться, чи ні. Тож подумки просили, що коли сюди прилетить, щоби померли всі. Як мінімум – сім’єю, а не хтось залишився живим із травмами, стресом у руїнах.

Авіаудари

Офісна будівля, де було укриття, перебувала під постійними обстрілами. У неї було 4 прямі попадання “Градів”. Від одного знесло половину будівлі та знищило 4 автівки.

Зазвичай, коли летів літак, ми чули звук і знали, що зараз буде удар. Якось було навпаки: спочатку ми почули вибух і не встигли спуститися. Того дня було сонячно та по-весняному тепло. Багато людей вийшло з підвалів надвір, діти навіть гралися.

Бомбу скинули зовсім поряд – через будинок. Я не знаю, який ангел-охоронець оберігав так сильно, але ніхто не постраждав, навіть подряпин не було, хоча вікна у всьому бізнес-центрі вилетіли.

Чоловік із другом тоді якраз ходили на пошуки води. На щастя, виходили з укриття у касках – з будинків могло сипатись каміння.На зворотному шляху вони хотіли “скоротити” через двір, але щось їх смикнуло і вирішили будинок обійти.

Коли Богдан із другом зайшли за ріг, у двір прилетів снаряд. Чоловік розповідав, що в нього злетіла каска, він почав задихатися, в очах потемніло, а тіло вибуховою хвилею відкинуло. А потім почув крики, прийшов до тями. І вже разом з другом побіг на допомогу.

Кричала молода жінка: вона за кілька митей до удару спустилась в бомбосховище, а троє дітей були на вулиці. Усі люди, які були у дворі, загинули. Серед завалів та у воронці змогли відшукати тіло лише одного хлопчика.

Після цього дня наші діти понад тиждень надвір не виходили ні на секунду.

Виїзд із бомбосховища

Авіаудари посилювалися: ми зрозуміли, що нам лишилося недовго. До того ж закінчувалася їжа та вода. Виходити було все важче через бомбардування. Один день нас бомбили кожні 15 хвилин, ми не могли навіть вийти та зробити багаття.

Щодня протягом тижня ми домовлялись із ЗСУ, які стояли неподалік, щоб вони нас провели тунелем під “Азовсталлю”. Щоразу вони казали: “Ні, сьогодні точно ні, давайте спробуємо завтра”.

Одного ранку ми вирішили сісти та їхати у бік центру. Було 8 машин, у кожній – по дитині.

Проїжджаємо один блокпост, другий, на третьому нас зупиняють наші ЗСУ і біля скроні крутять пальцем. Кажуть: “Ви що, хворі, куди ви їдете? Там точаться жорсткі бої. Розвертайтеся і йдіть до себе в бомбосховище – це мінімум, максимум – їдьте в той бік (у бік “ДНР”)”. І додали, що росіяни вже побачили машини, тож нам варто засісти у сховищі і молитися, щоб по нас не прилетіло.

Ми повернулися до бомбосховища, спустилися вниз, сіли всі довкола і почали обговорювати, куди їхати, бо тут залишатися – не варіант.

Їхали з відчиненими вікнами і висували руки, щоб по нас не почали стріляти. Це був знак, що ми цивільні та їдемо з миром. Інакше вони б обстрілювали машину.

Притулок у незнайомців

У моїх батьків за Маріуполем був свій дім. Коли почалися обстріли, вони не захотіли їхати до бомбосховища та оселилися в нашій квартирі. Коли по багатоповерхівці було кілька прямих прильотів, вирішили повернутися до себе додому.

На дорозі їх зупинили “ДНРівці” та наставили кулемет і дула автоматів. Вимагали, щоб вони вийшли з машини, батька змусили роздягнутися. У тата в багажнику лежали мисливські рушниці. Він їх забрав із дому на випадок, якщо мародеритимуть. І ось окупанти доглядають машину, а там рушниці. Миттєво перезаряджають автомати: тато кричить їм, мовляв, це мисливські, там приціл поганий. Оглянули, викинули патрони, а рушниці повернули.

Окупантів відволікло інше авто, що наближалось до блокпоста, тож батьки швиденько звідти втекли.

Мама з татом вже були згодні приїхати до бомбосховища, але почався сильний обстріл. Їх запросили себе абсолютно незнайомі люди, прихистили їх у себе. Сказали – заходьте до нас у хату. А будиночок старенький, ще з грубкою.

Того дня у місті був нібито “зелений коридор”. Тож ми хотіли їхати до батьків з бомбосховища. Але дороги були перекриті – тільки по одній можна було проїхати.

Біля невідомого будинку, що стояв на узбіччі, я побачила машину батьків у дворі. Зупинилися, почали бігати, кричати вздовж будинків, мовляв, де люди з цієї машини? Люди, які прихистили моїх батьків, вийшли і запросили ще й нас до дому.

Ми просиділи у них 4 дні: перші дні стріляли по лівому березі, біля узбережжя. На четвертий день ми прокинулися від вибухів. Нашим єдиним укриттям була ванна, бо не мала вікон. Ми провели там понад 6 годин, не виходячи. Сиділи і слухали: чи прилетіло до нашого дому.

“Оркостан” йшов із моря, а наші їх вибивали. Ми опинилися серед перехресного вогню. Спочатку працювали “Гради”, потім почався вуличний бій, коли кулі просто літали по нашому будинку.

Ми постелили для Аделі шубу у ванній, бо вона від стресу “вимикалася” (втрачала свідомість – ред.). Так у моєї шестирічної доньки на маківці з’явилося кілька сивих волосин.

20 хвилин на евакуацію

Крізь звуки бою раптом почули стукіт у двері. Потім ще раз – наполегливо. Відкривати – страшно, бо не знаєш хто. А потім почули українську. Чоловік повзком до дверей підібрався і відчинив йому двері.

ЗСУ показує на машину і запитує – чия? Ми не знали. А потім він показав на мою червону. Він каже: “Давай ключі, поранених вивозитимемо”. Пообіцяли за 2 години повернути – чоловік мав за нею на гору піднятися.

Бій не припинявся. Коли Богдан пішов забирати машину, батько вийшов на перекур. За хвилину залетів назад: наші військові сказали, що ми маємо 20 хвилин, щоб евакуюватися до повної зачистки.

Ми встигли зібрати речі, а чоловіка нема. Тато вже обтрусив сидіння від уламків (усі шибки в машині повилітали через вуличний бій). Коли довантажували останню сумку, летить мій чоловік і репетує: “Евакуюймося!”. Сіли машинами, їдемо, а бій триває.

Я дочку завжди накривала ковдрами і обіймала, щоб вона не бачила всього довкола. Морський бульвар був повністю посипаний трупами. Кожен квадратний метр – тіло. Хтось без голови, хтось повністю розірваний.

Вирішили повернутися на квартиру. Під’їжджаємо та бачимо: стоїть БТР, а його дуло направлено до нашої оселі. Ми різко по гальмах, один на одного подивилися, і поїхали до бомбосховища.

“Мам, а це орки?”

На одному із блокпостів нашу машину зупинили, перевірка документів. Щось росіянам не сподобалося, вони хотіли тата мого заарештувати. Потім вирішили допитати, тож один із командирів сів у машину.

Моя дочка Аделя знала все про ситуацію. Їй говорили все як є: про обстріли, про війну, бомби. Вона знає, хто такий Путін, куди йти російському кораблю. Ми говорили їй усю правду. Я вважаю, що діти варті того, щоб її знати. Та й неможливо було пояснювати дозовано, коли по тобі постійно стріляють.

До “пасажира” в машині, поки стояли на блокпосту, я її просила: “Аделіна, будь ласка, тільки ні слова!. Я тебе прошу, тільки не кажи ні слова”.

Але коли він сів до нас у машину, вона запитала: “Мам, а це орки?”. Дякувати Богу, він цього не почув.

Щоб виїхати з міста, необхідно було пройти фільтрацію. Людей дуже багато, тож черга з машин була мінімум на тиждень.

Ми стали у чергу 23 березня. Нам пощастило, що у моєї подружки поряд з Безіменним (населений пункт, в якому розташований фільтраційний табір – ред.) у селі жила бабуся. 2014 року туди “ДНР” прийшли, вона поїхала до Маріуполя.

8 років будинок стояв без нагляду та опалення. Але в будь-якому випадку це було краще, ніж жити у машині серед поля.

Авто з черги їхати на зовсім не могли – тому ми з чоловіком чергували подобово, інакше втратили б місце. А ті, хто лишався в будинку, знаходили у сусідів інтернет і чистили свої телефони.

Ми ж жили у Маріуполі, “Азов” поряд – у нас мільйон знайомих азовців.Треба було вичистити усі контакти та фото, Youtobe-канали, Facebook та Intagram.

Читайте також: “Якщо загинемо, то усі разом”: історія порятунку прийомної родини з Маріуполя

За 5 днів черга просунулася, але все одно було далеко. Тоді сарафанним радіо дізналися, що можна щодня пройти фільтрацію у Донецьку до районного відділку міліції.

На фільтрації спершу зняли відбитки рук. При чому не лише пальців, а відбитки саме рук, все повністю. Сфотографували з усіх боків, розділи, щоб перевірити татуювання. Вони повністю “прошерстили” телефон: всі мої контакти, фотографії, листування. Після цього занесли до бази та видали довідку – і все, можеш виїжджати.

“ДНР” – Росія – ЄС

Наступного ранку вирушили на кордон із Росією. Ми простояли на кордоні з Росією 17 годин, а потім ще 5 – саме на в’їзд до Росії. Вони нікуди не поспішають, а якщо чесно – то просто знущаються з людей. Чоловіків, переважно, на допити водять, знову роздягають, щоб перевірити татуювання.

Ми їхали до Ростова – там живе давній друг тата, який адекватно сприймає ситуацію і не підтримує війну. У нього ми переночували лише одну ніч. Принаймні змогли видихнути від усього, що сталося.

Наступна зупинка була у Москві в готелі, бо великий кілометраж треба подолати. І далі ми вже поїхали маршрутом Латвія – Литва – Польща.

Місяць були у Польщі у моєї 17-річної сестри. Вона весь цей час не знала, чи ми живі. Читала лише новини про те, як Маріуполь бомблять.

Через кілька днів після того, як ми опинилися в безпеці, в Європі пішов адреналін і почало приходити усвідомлення того, що сталося з нами. І з нерозумінням, як жити далі, бо бізнесів більше ні в кого немає, заробітку теж, квартира зруйнована.

Ще й Аделя страждає, що ми нашого кота залишили у Ростові, у того друга татового. Ми його врятували, але куди нам з ним далі? Тут без кота не надто гостинно десь приймають.

Мати з донькою у безпеці

Одного вечора Аделя сидить і каже:

– Мамо, мені потрібен номер Зеленського.

– Доню, навіщо?

– Коли ЗСУ почнуть стріляти Росією, мені треба сказати, щоб він не стріляв там, де мій кіт.

Чекаю, коли Маріуполь знову буде українською – я дуже хочу додому.