“Мамо, “Синій кит” повернувся” – з такими словами у серпні до Ольги Ткаченко звернувся її 10-річний син Микита. Тоді він перебував у бабусі з дідусем на Харківщині, поки батьки – мама та вітчим – облаштовували для нього кімнату у столичній квартирі.
До Києва Ольга разом з чоловіком переїхали на 5-й місяць повномасштабної війни. Раніше вони жили у Харкові, а коли зрозуміли, що залишатися там небезпечно – вирушили із батьками на дачу в область, де жили протягом 4-х місяців. Микита залишився у бабусі з дідусем ще на 2 місяці.
Перед тим, як батьки мали нарешті забрати його до столиці, хлопець надіслав мамі тривожне повідомлення – він цікавився смертельно небезпечною грою “Синій кит”, надсилав скріни груп з однойменною назвою.
Попри прохання Ольги, дитяча цікавість “перемогла” – Микита потайки від батьків став учасником “Синього кита”, а 13 вересня – мало не загинув. Хлопчик вистрибнув із вікна квартири на 6-у поверсі і дивом вижив, пише УП.
Новини про групи смерті, які доводять дітей до самогубств, активно з’являлися в інфопросторі ще у 2017 році. Тоді правоохоронці викрили понад 400 таких груп у соцмережах, куди були залучені близько 35 тисяч користувачів.
Мама хлопчика розповіла “Українській правді. Життя”, що передувало цій трагедії і як змінювалася поведінка Микити, доки він, як виявилося згодом, був учасником групи смерті.
Також ми поспілкувалися із дитячою психологинею Анною Покровською, яка пояснила, як “адміністратори” груп смерті впливають на дитячу психіку і надала поради батькам щодо спілкування з дітьми, аби попередити трагедію.
Далі – пряма мова Ольги Ткаченко.
“Микита – дитина залюблена, навіть трохи балувана”
Ми жили у Харкові. Переїхали разом із чоловіком і батьками на дачу в область, коли почалася війна. Жили там 4 місяці. Микита нервував через війну, але, як мені здалося, великого стресу у нього не було.
Згодом ми вирішили поїхати до Києва, оскільки там було вже більш-менш спокійно. Спочатку ми хотіли розвідати обстановку, знайти квартиру, облаштувати дитячу кімнату, а потім забрати дитину.
Два місяці він перебував із моїми батьками на дачі, на свіжому повітрі. Там дуже хороші умови, це не просто сільський будинок.
Він дуже хотів уже нарешті приїхати до Києва, у нову красиву облаштовану кімнату. Ми для нього створили абсолютно всі умови.
Перед тим, як його забирати, Микита мені написав: “Мамо, “Синій кит” знову повернувся”. Я йому сказала все це видалити і попередила бабусю, щоб вона контролювала ситуацію, поки мене немає.
Коли я приїхала і забрала сина, то одразу перевірила всі його гаджети і не побачила нічого підозрілого. Але він досить розумний – має математичний склад розуму, схильність до IT і програмування, тому створив другий акаунт, який я не змогла навіть помітити.
Сварок або серйозних конфліктів у нас ніколи не було. Дитина залюблена, можна сказати, навіть балувана. У нього хороші стосунки з рідним батьком, з яким ми розлучені, і з вітчимом, моїм чоловіком. Жодних ревнощів не було. Ми побудували стосунки так, щоб не травмувати психіку дитини.
Він ніколи не був “білою вороною” у школі. Микита дуже комунікабельний і соціально адаптований, у нього багато друзів і булінгу ніколи не було. Він дуже допитливий, любить тіктоки, месенджери. Як і вся молодь.
Про наявність прихованого акаунту у соцмережі я дізналася, коли ми відновили старий зламаний телефон Микити. Там побачили і фото з намальованим на руці китом.
Малюнок кита – одне із найперших завдань “групи смерті”, яке виконав Микита
Як хлопчик став учасником “Синього кита”
Зі слів Микити, він побачив таку собі “рекламу” у TikTok. Каже, що спочатку не повірив, що все по-справжньому, але все-таки йому стало цікаво. В результаті він “почав гру”.
У цих “китів” до кожної дитини різний підхід. Вони впливають на психіку поетапно – влазять в голову, ніби зомбують. І навіть якщо він не робив жодних порізів на собі, “адміністратори” знаходять якийсь індивідуальний підхід. Дитина частково може не пам’ятати, що вона робила.
Для мене було дивним у його поведінці те, що він дуже наполегливо хотів додому. А ще на дачі він дуже сильно схуд, але я подумала що це через підліткові гормони.
Що змінилося у поведінці дитини
У нас взагалі не було жодних підозр, що так станеться. Коли ми забирали Микиту з дачі, він був прекрасною дитиною. Протягом двох тижнів і до інциденту 13 вересня ми нічого не підозрювали.
Ольга не підозрювала, що її син став учасником “Синього кита”
Коли він приїхав до Києва, я не хотіла, щоб він навчався онлайн. Це не зовсім ефективно, плюс – я працюю, у мене є відрядження. Тому віддала його в дорогу приватну школу з ухилом на IT та англійську мову. Їх там годують, є шкільний автобус, усе “під ключ”.
Син завів собі друзів у новій школі, і все було прекрасно. Однак при цьому на його телефоні був пароль, і Микита панічно боявся, що я його заберу. З кимось він постійно розмовляв і казав, що це його подруги. Почав захоплюватися аніме.
Також просив купити йому м’яку подушку у вигляді акули або синього кита. Я навіть не могла тоді подумати про цю гру.
Але пам’ятаю, що вже рік тому Микита був дуже знервованим. Він з незрозумілих причин в якийсь момент почав боятися спати. Розповідав, що бачить демонів або ще щось. Також Микита почав розбивати техніку – комп’ютер, телефон. На запитання, навіщо він це робить, відповісти не міг.
Потім я водила його до психолога, який сказав, що у Микити є деякі комплекси і це все лікується, просто йому потрібно більше уваги. Можливо, він і тоді долучався до якихось груп, але я вчасно забрала його гаджети на три місяці.
На певний час у дитини нормалізувався психічний стан. Але коли він повернувся до школи, то я віддала йому телефон, щоб не був “білою вороною”.
Коли почалася війна, мій тато дуже хворів і я більше йому приділяла уваги. А дитина відволікалася від воєнних дій за допомогою гаджетів.
Які завдання Микиті давали куратори “групи смерті”
Зі слів моєї дитини, завдання були спочатку нешкідливими: намалювати кита на руці або папері, потім – два, три кити; посваритися з мамою; щось зламати; подивитися фільм жахів. Потім було завдання видряпати у себе щось на тілі. Але Микита не робив цього.
Також йому казали слухати певну музику, пофарбувати волосся у фіолетовий колір. Я думала: так, це молодь. Хто не любить експериментувати? У певні дні було завдання не їсти, можливо, намагалися загнати його у “комплекси товстого”.
А потім – вистрибнути у вікно. Це аргументувалося тим, що якщо він цього не зробить, то йому явиться якийсь демон або щось трапиться зі мною. Казали, “якщо ти стрибнеш, то потрапиш у вічне життя і там усе буде чудово”.
Зі слів мого сина, всього було 50 завдань, але виконував він не всі, а лише чотири. Проте він не все пам’ятає. На одне завдання давали один день.
Є різні назви: “Синій кит”, “Червона мавпа”, “Тихий дім”. Цих сект існує дуже багато.
Мені надходило дуже багато повідомлень від людей, які поховали своїх дітей – вони стали жертвами цих злочинних організацій. Розповідали, що спочатку був затягуючий квест. А наприкінці діти мали вистрибнути з вікна, лягти на рейки тощо.
Важливо розуміти, що на нашому місці може опинитися кожен. Батько у мене – професор, онколог та військовий чоловік, мама – доктор наук. Я викладаю лекції з косметології та дерматології, мій чоловік також працює у комп’ютерній сфері. Микита добре спілкується і з рідним батьком. У нас абсолютно нормальна сім’я.
Ольга наголошує, що лихо може статися із будь-ким, навіть якщо дитина зростає в любові та достатку
Коли я посприяла розголосу цієї ситуації, кілька подруг уже мені написали, що знайшли цю “гру” у своїх дітей. Дякують, тому що ті уже починали грати.