Під час звільнення села Білогорівка на Луганщині загинув 20-річний гранатометник Національної гвардії України Семен Ляшук, який раніше грав за футбольний клуб “Титан” з Яришева. Уродженець Вінниччини був душею свого взводу, але ворожа міна обірвала життя молодого героя.

Про смерть Семена на своїй сторінці у Facebook повідомила вбита горем сестра Карина.

“Тобі навіки 20. Сьогодні загинув наш Семен, наш герой, звільняючи село на Луганщині. Йому було всього 20 років. Ти завжди казав мені, що ти не боїшся померти, що твій найбільший страх – це як буде нам, а нам без тебе ніяк, сьогодні ми померли разом із тобою. Я тільки вчора з тобою розмовляла, і ти, як завжди, сказав: “Цілую, люблю, не пока. Не пока, наш Сьомочко”, – написала сестра.

Семен Ляшук народився 30 травня 2002 року в селі Яришів Могилів-Подільського району Вінницької області. Служив гранатометником 1-го взводу роти на бронеавтомобілях 2-го батальйону 8-го полку оперативного призначення Національної Гвардії імені Івана Богуна.

З дитинства Семен любив грати у футбол і, за словами сестри, був обдарованим спортсменом. Спочатку він виступав за яришівський ФК “Титан”, а потім уже захищав кольори команди свого полку – ФК “Ягуар”.

Після початку повномасштабної війни з Росією молодий хлопець пройшов довгий та складний шлях на фронті.

“Він пережив і зиму, і весну, і літо. Голод, холод, небезпеку, дуже важко було, це було пекло. Спочатку Київська область – 23 населених пункти, потім Макарів, Луганська область, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Донецька область – Сіверськ, Серебрянка. І потім контрнаступ, знову Луганська область, село Білогорівка поблизу Лисичанська. Скільки разів рятувався від смерті, а цього разу не вийшло”, – розповіла Карина Ляшук.

За словами дівчини, на нових позиціях у Білогорівці бліндажі тільки-но почали будувати – і до нормальних окопів їм було ще далеко.

“Сьома тільки за день до цього казав, що треба кинути балки. Але ж вони не встигають і воювати, і ще все це будувати, і копати на нових позиціях. Вони і так бідні цілими днями копали, щоб хоч трохи сховатися. І не встигли”, – зауважила сестра.

Як розповіла дівчина, того трагічного дня позицію воїнів виявив ворожий дрон – і почався артилерійський обстріл.

“Одна з мін залетіла прямо в бліндаж, де був Сьома і його найкращий друг Олександр Борбудський, який теж загинув. Сьома отримав численні поранення, не сумісні з життям, помер на місці. Це найжахливіший чорний день у нашому житті”, – зізналася Карина.

“Воїни плачуть і кричать криком уже котрий день: “Як це нашого Сьоми немає?!”. І побратими, і взводний, і ротний, і його командир, тому що бачили це на власні очі. Але такої біди, яка сталася із Сьомочкою, ще не бачили ніколи, тому що нашому хлопчику відірвало голову, він бідненький помер дуже страшною смертю”, – розкрила жахливі подробиці Карина.

Поки побратими витягали Семена з окопів, поранило ще трьох хлопців, бо навіть мертвого вони не могли покинути парубка. І йшли під обстріл.

За словами Карини, 20-річний Семен був душею взводу та роти, якийсь час виконував обов’язки командира двох відділень взводу – найпозитивніша і найнезламніша команда друзів.

“Найкращі бійці роти, сказав ротний. До Сьоми завжди прислухалися, хлопці питали поради, всі з ним дружили, тому що він був дуже відкритим, добродушним, легким на підйом, емоційним, усміхненим, жартівливим, дуже щедрим. Я жодного разу не чула, щоб він комусь відмовив у допомозі. Усі до нього тяглися. Коли замовляв мені скласти посилку, то завжди запитував хлопців, що їм потрібно”, – згадала сестра.

Семену, який показав себе в боях із окупантами, пропонували навчання, молодшого сержанта, офіцера, але він не поїхав. За день до загибелі парубкові також пропонували ненадовго виїхати.

“Говорили за день до того: їдь у посадку на 3 дні. Не захотів, мовляв, я не покину хлопців, я буду з ними, буду тут, бо він бачив, яка ситуація. Скільки було шансів і раніше, але ти відмовлявся, говорив: “Я не косар, хто, якщо не я. Я маю бути з хлопцями”, – розповіла Карина.

Ляшук безмежно любив своїх рідних, але не любив писати, вважав за краще дзвонити – хотів завжди чути та бачити близьких людей.

“Навіть коли вони звільняли Білогорівку, ці перші 3–4 дні пекла він пережив, тому що дуже хотів зателефонувати додому. Сказав мені після того: “Я так мріяв, я все це пройшов і витримав, щоб тільки вас почути. Я такий радий, що зміг зателефонувати”, – згадала сестра.

“Сьома тільки почав мужніти, став справжнім чоловіком. Ми померли разом із тобою. Ось вам і ціна контрнаступу… Цвіт нації, який мав будувати майбутнє України”, – додала дівчина, оплакуючи свого брата.