Двоє захисників України віддали своє життя на східному фронті російсько-української війни. Обидва не перший рік боронили нашу державу від агресора. Обидва мали задля кого і задля чого жити – і мріяли про перемогу. Й обидва її вже не побачать, хоча й наближали мир до останньої секунди свого життя.
Подивімося в їхні очі. Вклонімося їхній пам’яті. Вшануймо їхній подвиг.
Георгій Халіков, 93 ОМБр
Георгій Журович Халіков народився 24 березня 1970 року в смт Березине Болградського району, що на Одещині. Втім жив Георгій не на малій батьківщині, а на Полтавщині – у селі Тищенки Шишацького району.
Чи не все своє свідоме життя Георгій Халіков віддав захисту співвітчизників. Багато років пропрацював у правоохоронних органах. А коли почалася війна – вирішив, що буде значно ефективнішим і потрібнішим на фронті. Тож у 2016 році долучився до лав Збройних сил України.
Побратими називали його дядя Жора.
На фронті Георгій одразу проявив себе як майстерний воїн. У сюжеті, який у 2019 році знімав про нього військовий кореспондент, а нині – очільник пресслужби одного з армійських підрозділів Олексій Годзенко, побратими розповідали: дядя Жора не раз демонстрував виняткову мужність та винахідливість.
“Під час мінометного обстрілу ворожа ДРГ спробувала “перевірити на міцність” наш опорник. Він зайняв позицію за ДШК і своїм кулеметним вогнем ту групу розсіяв буквально”, – так згадував тоді свій перший бій під Авдіївкою пліч-о-пліч з Георгієм Халіковим його побратим Олександр.
Таких спогадів у кожного, хто воював разом з дядею Жорою чи бодай раз перетинався з ним – безліч.
“Постійно на передку. Постійно з особовим складом. Постійно перебуває в гущі подій. У штаб його виманити неможливо”, – казав два роки тому командир батальйону, в якому служив Георгій. Навіть чергове військове звання – майстер-сержант – йому вручали прямісінько на передовій. До того ж упродовж 27 років Георгій Халіков перебував у званні прапорщика.
Дядя Жора загинув 26 жовтня під Гранітним – під час артилерійського ворожого обстрілу. Того самого, через який в небо над Донбасом вперше підняли безпілотний літальний апарат “Байрактар”. Турецька “пташка” знищила гаубицю, з якої окупаційні війська вели вогонь по позиціях українських військових. Однак зберегти життя 51-річному захисникові України вона не змогла.
“Загинув дядя Жора… Я не можу поки усвідомити це. Людина, яка до війни служила в правоохоронних органах, і без вагань стала на захист рідної землі. Дядя Жора був душею серед хлопців на передовій. Він був улюбленцем воєнкорів, бо перед камерою завжди виглядав природно, таким як є, і не говорив армійськими штампами. Він був дуже скромним позитивним дядьком… Набираю цей текст, а розум відмовляється вірити в нього. В останній рік на війні дядя Жора служив із сином в одному підрозділі”, – згадував про полеглого воїна у день його загибелі воєнкор Ігор Левенок.
У Георгія Халікова лишилося троє синів. Він їх дуже любив і пишався ними. Як зізнавався в одному з інтерв’ю – навіть з війни намагався їм телефонувати щодня. “Поговоримо – і на душі стає легше”, – казав Георгій.
Надійний і досвідчений, воїн вчив молодших побратимів усього, що знав сам. І примудрявся бути для хлопців не тільки командиром, а й другом.
Понад усе Георгій мріяв побачити перемогу України.
“З перших днів на Донбасі він обіцяв бути до перемоги. Щирий, усміхнений і чесний. Жора був прикладом для своїх бійців… Ти вже переміг, Жоро”, – написав журналіст та учасник бойових дій на Донбасі Олександр Махов.
Поховали полеглого Героя у рідному селі на Одещині – поруч з могилами його батьків. А побратими заприсяглися: за цю тяжку втрату змусять ворога заплатили сторицею.
Віктор Рачугін, 17 ОТБр
Віктор Рачугін народився 31 січня 1985 року в місті Запоріжжя. Отримав середню спеціальну освіту. Працював за фахом.
А в 2016 році вирішив змінити мирну професію на військовий камуфляж: у жовтні того року Віктор Рачугін підписав свій перший контракт із ЗСУ і вирушив у зону бойових дій у складі 54 ОМБр.
Відслуживши свій перший трирічний контракт, Віктор повернувся додому, де на нього чекав маленький син Єгор. Хлопчика батько виховував сам – за допомогою сестри.
На сторінці Віктора у соцмережах – чимало фотографій сина. І попри любов до власної дитини – або завдяки їй – Рачугін після повернення з фронту не довго залишався в тилу: вже в березні 2021 року він підписав новий контракт. І вирушив на схід.
Цього разу Віктор долучився до 17 окремої танкової бригади імені Костянтина Пестушка.
Старший солдат Рачугін служив на посаді старшого оператора відділення протитанкового взводу 17 ОТБр.
27 жовтня, під час виконання бойового завдання біля Новотошківського, що на Луганщині, Віктор Рачугін загинув. Віку 36-річному захисникові вкоротила куля ворожого снайпера.
Побратими та командири згадують Віктора як спокійну та врівноважену людину. А ще – як про досвідченого бійця, який за роки на війні досконало вивчив військову справу.
“Небайдужий, не ставився поверхнево до інших солдатів. Цим заслужував свій авторитет. І на передньому краї, до цих трагічних подій, завжди допомагав бійцям, був завжди чуйний”, – розповідав після церемонії прощання з воїном командир його взводу, старший лейтенант Максим Журавель.
“Хлопець бойовий був, активний, постійно усміхався, як не прийдеш, постійно з юмором, і хлопці його всі поважали і любили”, – ділився спогадами про Віктора з журналістами військовослужбовець ЗСУ “Крєпиш”.
Побратими згадують: Віктор часто розповідав про 10-річного сина. 15 листопада планував поїхати додому у відпустку. І збирався створити сім’ю.
“Я померла разом з тобою. Кохаю тебе”, – написала під сповіщенням про загибель Віктора його кохана Світлана, яка наразі теж служить у ЗСУ.
“Брате, ми помстимося – чого б нам це не вартувало”, – обіцяють побратими.
Поховали полеглого Героя 30 жовтня в Запоріжжі.