Вранці 27 січня на території дніпровського заводу «Південмаш» сталася жорстока стрілянина. В результаті загинули п’ятеро людей, ще п’ятеро отримали важкі поранення. Підозрюваний стрілок, 21-річний нацгвардієць Артемій Рябчук, здався правоохоронцям.

Щоби розібратися у мотивах резонансного злочину, журналістка hromadske Вікторія Рощина поїхала до Дніпра. Що кажуть керівники військової частини? Чи була там дідівщина? Чи можливо пройти медичну комісію, якщо в солдата психічні розлади? Про все це ми розпитали в колишніх та нинішніх військовослужбовців частини № 3021.

Три кулі

«Вона завжди казала, що має служити та захищати. Ми — незаможна сім’я, але вона вивчилася в академії МВС і уклала контракт із Національною гвардією», — розповідає батько нацгвардійки Жанни Шарової Геннадій. Його доньку поранили під час стрілянини на заводі «Південмаш» у Дніпрі в ніч на 27 січня.

Пана Геннадія я зустрічаю біля реанімаційного відділення обласної лікарні в день трагедії. Він ледь стримує сльози. «Три кулі отримала — в плече, живіт і ногу. Вона “найтяжча” серед усіх». Чоловік каже, що спілкувався з донькою напередодні стрілянини. «Вона сказала, що заступає на чергування. А потім зателефонувала дружина й повідомила, що нашу Жанну розстріляли».

«Він не буде говорити»

Під супроводом посиленої охорони, у кайданках, підозрюваного у розстрілах Артемія Рябчука заводять до будівлі Кіровського райсуду Дніпра. Він у військовій формі з нашивкою прапора України та в медичній масці. Цей хлопець у боксі видається мені зовсім не схожим на того, що стріляв і переступав через тіла, тікаючи з військової частини, а згодом спокійно розповідав правоохоронцям хронологію вбивств.

Усі мої питання про мотиви вчинку він ігнорує і дивиться у підлогу. «Він не буде говорити. Я надам усі коментарі після засідання, — зупиняє мою чергову спробу бодай щось почути адвокат Ігор Степанов. — Навіть мені не про все можна питати».

Рябчуку інкримінують три статті кримінального кодексу України: умисне вбивство, дезертирство, викрадення зброї та бойових боєприпасів. Він може отримати довічне ув’язнення.

Адвокат просить закрити судове засідання. Наголошує, що підозрюваний буде надавати інформацію, яка може носити військову таємницю. Суддя відмовляє. Прокурори знову зачитують хронологію подій тієї ночі. Просять взяти під варту підозрюваного, інакше — може втекти, тиснути на потерпілих, знищити або спотворити докази. Слово надають і самому підозрюваному Артемію Рябчуку.

«Ваша честь, мені щиро шкода тих людей, яким я завдав болю. Я винний і повністю визнаю свою провину. Мені важко згадувати ту ніч із 26 на 27-е. Після затримання ми з прокурорами провели допит, під час якого до пізньої ночі я все розповів. Моє єдине прохання — не відправляти мене на гауптвахту, а відправити в СІЗО», — заявляє Рябчук. Адвокат додає, що «він [Рябчук] не хоче повертатися туди, де з нього знущалися».

Суд відправляє підозрюваного в СІЗО без можливості внесення застави. «За його очима я зрозумів, що рішенням він задоволений», — каже адвокат Ігор Степанов.

«Ви всі раби — за вас заплачено»

Сергій Грищенко — колишній військовий частини № 3021. Він каже, що у 2020 році його незаконно з неї звільнили. Під час служби, розповідає, бачив, як керівники знущалися з підлеглих, а на нього самого часто тиснули.

«Там дідівщина. От ти маєш вивчити всю програму за мізерний час. Якщо не встигаєш — все, ти не спиш. Прийшов із караулу — пішов у наряд днювальний, із наряду зміняєшся — і одразу в караул. Ще було таке, що командир частини добирав собі особливу “касту”, “прихильників”, які завжди за нього. І коли починалися якісь конфлікти — їх нацьковували. Принижували: “Та кому ти потрібен? З тебе навіть солдати сміються”. І таке інше. Також нам казав керівник: “Ви всі раби, за вас заплачено, ви всі отримуєте зарплату, а отже, будете працювати стільки, скільки вирішу я”», — пригадує Сергій.

Сергій вступав у конфлікти та не мирився з таким ставленням. Йому стали погрожувати психіатричною лікарнею, а потім звільнили. Він досі судиться за поновлення.

«Вони зачинили мене в кабінеті, принижували, змушували підписати документи»

Після трагедії на «Південмаші» про дідівщину у військовій частині, в якій служив Рябчук, написала в фейсбуці військова Олена Липовенко.

«Солдати в/ч № 3021 неодноразово стикалися з неправомірними діями з боку командування. Потрібно постійно протистояти шаленому тиску у вигляді погроз фізичної розправи, знущань, насильства та інше», — йшлося у дописі.

Я зв’язалася з Оленою і вона наголосила, що керівництво частини замовчувало факти самогубств серед військових, принижувало їх, але всі боялися виносити сміття з хати. Їм погрожували запроторити до психіатричної лікарні чи звільнити «за статтею».

«Коли я захворіла і стала незручною для керівництва, оскільки мені потрібна була нормальна медична допомога, мене намагалися звільнити “за статтею”. Вони зачинили мене в кабінеті, принижували, змушували підписати документи. Я відмовлялась і просила звільнити за станом здоров’я. Щойно я вийшла з кабінету — мене викликав командир взводу, зібрав усіх моїх колег і почав ображати, принижувати. Потім усіх питає, чи згодні вони з його думкою. І тоді мої товариші мовчали просто, ніхто не заступався. Тому що теж боялись і розуміли, що того, хто вступається, потім будуть цькувати, не дадуть нормально служити», — розповіла нам Олена.

Відповідальним за тиск і приниження дівчина називає ексочільника частини Олександра Шура.

«Він кричав, що сам Балан (екскомандувач Нацгвардії — ред.) його веде та “кришує” і що у нього багато друзів, яких він купив. Нинішній командир (частини № 3021 — ред.) Віталій Косяченко є другом Олександра Михайловича. Саме він найкращий продовжувач його справи», — пригадує Олена.

Спати давали раз через раз

Про особливості служби на «Південмаші» мені розповів ще один нацгвардієць, який забажав, щоб його ім’я не відкривали. Нещодавно він перевівся на службу до іншої частини.

«Ти ще не встигаєш доїхати додому, а вже їдеш назад. У тебе караул третю добу поспіль. Раз через раз їм давали спати. І хоча в статуті прописано, що під час караулів їх не мають задіювати більше нікуди — в них були й навчання, і робота. На полігон сміливо могли відправити, коли людина спала менше як 6 годин. А сонний стан, якщо я не помиляюсь, прирівнюється до алкогольного сп’яніння. А тому видавати зброю їм не можна», — каже чоловік.

Також він пригадує, як знущались із тих, хто доповідав керівництву про внутрішні конфлікти: «У нас це називався “кіпіш”. Тобто, якщо хтось там випив, наприклад, а інші розповіли керівництву, то вважалося, що це “кіпіш”, він — “стукач”, могли за це побити, принижували».

Але додає, що в інших випадках рукоприкладство було неприйнятним.

Самогубство у частині?

2018-го на тому ж «Південмаші» у тій самій частині загинув військовий Мансур Вержаковський. Його смерть слідство назвало самогубством. Але рідні думають інакше.

«На фото дуже помітно, що рукавичка на хлопця надіта поверх кулака, автомат на місці події розібраний, на ньому відсутня кришка затворного механізму. А фото номера автомата зроблене вже не на снігу, і там вже є кришка затворного механізму. Цього достатньо, щоби зрозуміти, що це все — фальсифікація самогубства?» — розповів hromadske батько загиблого військового.

«В мене тут 100 людей, і 15 — адекватних»

Через рік після смерті Вержаковського у військовій частині сталася ще одна трагедія. З простреленою головою знайшли Андрія Кібу.

«Командир частини на присязі нам обіцяв, що з нашими дітьми все буде добре, що вони у безпеці. А я його питала після цього: “Як так? Я віддала вам здорового, красивого сина — і в якому вигляді ви мені його повертаєте?” А він мені відповів: “В мене тут 100 людей, і 15 із них адекватних”», — розповіла мама загиблого.

Торік справу закрили, але розслідування поновили.

«Постійні причіпки, приниження, наряди — через добу, спав по 3 години».

Роман покинув службу у військовій частині № 3021 через підірване здоров’я.

«У 2006 році я служив із тоді ще майором Шуром у частині 3036. Багато разів він переконував мене залишитися служити на контрактній основі. Мабуть, давали за це або премію, або інші преференції. Після чергової відмови він уночі викликав до себе в кабінет, довго переконував мене, чинячи тиск. Але коли я твердо відмовився, тут все і почалося. Постійні причіпки, приниження, через добу я заступав у наряди, спав по 3 години. Мій стан здоров’я погіршився, постійно з носа йшла кров. Я був страшенно морально виснажений і пригнічений», — розповів нам Роман.

Він додав, що згодом сказав про це рідним. А потім разом з адвокатом написав на Шура скаргу. Тоді Шур трохи заспокоївся.

«Але за нагоди продовжував мене принижувати та створювати погані умови для служби», — пригадує Роман.

Олександр Шур керував військовою частиною № 3021 з 2013 по 2020 роки. До того працював у цій же частині майором. Сьогодні, за даними декларації про доходи, яка є у відкритих джерелах, Шур — заступник начальника управління військової частини № 3006 Нацгвардії України.

Саме прізвище Шура найчастіше згадують усі наші співрозмовники, коли говорять про тиск та приниження в частині № 3021. Я зателефонувала Олександрові Шуру. Він відмовився спілкуватися і кинув слухавку.

«Один хлопець розстріляв цілий караул»

«Коли я служив у 1990-х в армії, в нас один хлопець розстріляв цілий караул. Лише ті, хто прикинувся мертвими, змогли вижити. Справу вирішували по-тихому, оскільки таке не мало право розголосу. І теж нерви не витримали, бо принижували постійно», — розповів мені чоловік, який служив в армії в 90-ті.

Найстрашнішим місцем для кожного солдата, додає чоловік, була гауптвахта: «Туди всі боялися потрапити, бо там ще гірші умови були — знущались, принижували, били».

Усе це називають двома словами — «позастатутні відносини». Вони були в радянській армії та перейшли в українську, каже юрист Ілля Воробйов.

«Цю проблему намагалися розв’язати різними шляхами. У 2015 році навіть доповнили кримінальний кодекс статтею 426-1 (перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень), яка, зокрема, передбачає відповідальність за застосування нестатутних заходів впливу», — розповідає юрист.

Чи були психічні відхилення?

«Я сам шість років тому проходив цю комісію (психологічну комісію — ред.). Писав тести нашвидкуруч і переписував тричі. Потім мені вже сказали де ставити, щоб був гарний бал. Тому в нас це все часто робиться формально й для кількості, тому що потрібно виконувати план», — розповів мені один із колишніх нацгвардійців 3021 частини.

Як проходив комісію Артем Рябчук і чи могли під час цього не виявити психічних порушень, якщо вони були у хлопця, — встановить слідство. Односельці родини Артемія розповідають, що Рябчуки завжди були відлюдкуватими й дуже віруючими. Сам хлопець майже не мав друзів.

«За характером він був замкнутий, спокійний. Відкрито на конфлікти, бесіди не йшов», — розповідає мені про Артемія Рябчука начальник відділення з роботи з особовим складом в/ч 3021 Костянтин Талалаєв.

Його я зустрічаю біля прохідної військової частини. Талалаєв погоджується говорити, бо інше керівництво від роботи тимчасово відсторонили.

Розповідає, що Рябчук був на службі з торішнього жовтня, а до охорони «Південмашу» заступив кілька тижнів тому: «Він пройшов навчання — шість тижнів на навчальному зборі, два тижні тренувань несення бойової служби. Під час проходження служби в нього питань не було і до нього питань не було».

Дозвіл на службу зі зброєю дає лікар-психіатр після проходження медичного огляду. За словами Талалаєва, Рябчука обстежували та проблем не виявили: «Всі питання до військкомату. Вони відповідальні за проходження комісії».

Однак під час навчань, додає, з солдатами також працювали психологи. І вони жодних відхилень у Рябчука не помічали.

Конфлікт за три тижні до трагедії

Талалаєв підтвердив, що три тижні тому Артемій втрутився у конфлікт: «Він був свідком сварки двох інших осіб, які між собою сперечалися. Він їх розборонив та про цей конфлікт доповів своєму керівнику взводу. Надалі жодних конфліктів не спостерігалося. Зараз проводяться слідчі дії, і факт щодо ймовірного цькування його не підтверджений».

Булінг і дідівщину в частині Талалаєв заперечив. Але підтвердив, що кілька років тому на «Південмаші» було два самогубства нацгвардійців частини 3021.

Питаю, чи могло це бути вбивством, як вважають рідні загиблих. «Слідство ще триває. Тому я не можу нічого коментувати», — підсумовує Талалаєв.

«Озирнулася, почула постріли, впала»

Жанні Шаровій — одній із п’яти поранених під час нічної стрілянини на дніпровському заводі «Південмаш» — 22 роки.

Вона була тією дівчиною, про яку підозрюваний Артемій Рябчук скаже: «Я знав, що вона зв’язується з частиною кожні 30 хвилин і доповідає обстановку. Для того, щоб вона не доповіла, я пальнув по ній».

Шарова втратила дуже багато крові, розповів головний лікар обласної лікарні Сергій Риженко. Та перед тим, як знепритомніла, розповіла лікарям про стрілянину.

«Я не очікувала. Я озирнулася, почула постріли, впала», — цитує постраждалу Риженко. Дівчину прооперували, але її стан важкий.

Двісті патронів та два автомати

За даними слідства, Рябчук покинув місце злочину із 200 патронами та 2 автоматами — своїм та викраденим у кімнаті зберігання. Він був на обліку за загиблим нацгвардійцем — Артемом Левківським.

21-річний Артем із 24-річним Олександром Драганом стали першими жертвами Рябчука. Далі від куль загинув 34-річний начальник караулу Олександр Буганов, який вижив в Іловайському котлі та полоні бойовиків.

Потім Рябчук стріляв у зустрічних і тих, хто перебував у кімнаті для відпочинку. Вистрибнувши з вікна їдальні, намагався втекти, однак на вході працівниця КПП 35-річна Віра Лебединець його не випускала.

«Вона казала “Не можу, не можу”, і тоді я вистрілив їй в голову», — розповів правоохоронцям підозрюваний Рябчук. Серед загиблих також — 20-річний нацгвардієць Леонід Чернік.

Чи було порушення техніки безпеки?

На відео з кімнати зберігання зброї, яке через кілька годин після трагедії з’явилося в мережі, військові помітили порушення техніки безпеки. З нього видно, що Рябчук без проблем бере автомат. А так, кажуть, бути не має. Ми попросили прокоментувати відео екснацгвардійця цієї ж частини. І ось що він нам сказав:

«Автомати не були пристібнутими — це, як на мене, стало найважливішим фактором, який призвів до трагедії. Якби він був пристібнутим — йому було б важко його взяти і як мінімум зарядити. Тому що піраміда з вагою. А тягати з собою 15 кілограмів на шнурі, окрім того, що сам трос проходить через спусковий гачок — йому було б просто незручно вести вогонь. А якби спробував — його б швидко зупинили. Ще питання, чому не начальник караулу відчиняв кімнату для зберігання зброї. Відчиняв нібито заступник, але він має право це робити лише в тому випадку, якщо в начальника по графіку відпочинок. Окрім того, мене здивувало, чому другий солдат зайшов до кімнати зберігання зброї. Крім начальника караулу та помічника, ніхто не має права, за винятком випадку сигналу бойової тривоги».

Потерпілі лежали в калюжах крові

Стан поранених — Дениса Наместника, Владислава Гулиди, Ігоря Семенченка, Євгена Мачули — медики оцінюють як середньої тяжкості. І пригадують, що потерпілі фактично лежали в калюжі крові.

Нацгвардійці масово почали здавати кров, аби допомогти пораненим колегам.

«Ми почули про потребу у крові та приїхали допомогти. Нас ніхто не примушував», — розповідає нацгвардієць Дмитро Пухлов.

Його я зустрічаю на донорському пункті лікарні. Стрілянину військовослужбовці не коментують.

«Зараз коментарі досить скромні, ніхто нічого не каже. Був це булінг чи щось інше — все ще встановлюють», — каже Пухлов.

Дідівщина, психічний розлад чи «рука Кремля»

Підозрюваний Артемій Рябчук не звільнений із військової частини. Це питання вирішать після вироку суду.

Спеціальна слідча комісія при МВС має встановити причини трагедії та чи пройшов Артемій Рябчук військово-психологічну комісію за всіма правилами. Також слідство буде досліджувати дії керівництва військової частини. ДБР уже відкрило кримінальне провадження щодо ймовірної службової недбалості керівництва Національної гвардії України, яка могла призвести до трагедії. Командувач Нацгвардії Микола Балан подав у відставку.

СБУ шукатиме «російський слід». Таку версію також не відкидають.

Тим часом п’ятеро поранених військових залишаються у лікарнях. Медики роблять усе можливе, щоб знову вдихнути в них життя. Слідчі будуть говорити з потерпілими, коли це дозволить стан їхнього здоров’я.

«Для мене найголовніше зараз — не ці конфлікти, а щоб донька вижила. Розумієте? — каже мені батько нацгвардійки Жанни Шарової. — Вона моя єдина донька».